- Що читали останнім часом? Що сподобалось? Що ні? 
- Я знаходжу цікаві книжки у найнесподіваніших місцях. Так, наприклад, у секонд-хенді на станції метро Лісова купив величезну збірку казок братів Грим у англійському перекладі. Майже одразу помітив, що для СРСР-мовного читача ці казки піддали серйозній цензурі, а в цій книжці все подається без жодних купюр, що інколи шокує. У Німеччині ХІХ сторіччя антисемітизм був звичайною справою, тому у Грім є казка, де добрий німець перемагає потворного, хитрого та жадібного єврея (картинка теж є, щоб дітки скривилися від огиди).
На базарі біля станції Дарниця я мало не підстрибнув на місці, коли побачив збірку «Видовище» французського поета та кіносценариста Жака Превера. Чесно кажучи, взагалі не сподівався хоч десь знайти його книжку, бо окрім радянського перекладу 60-х років у нас нічого не виходило, а тут виявляється у видавництві «Основи» у 1993 році з´явився такий діамант! Превер — це надзвичайний поет, який доводить, що вірш може мати тверду, майже відчутну на дотик цінність. На жаль, українські його переклади значно гірші за російські, і це провина виключно перекладачів.

Збірка оповідань Лідії Богданович «Нотатки психіатра» була видана у Москві ще в 1956 році жалюгідним накладом у 100 000 екземплярів. Жанр цієї книжки визначити дуже важко, але майже всі ми з ним дуже добре знайомі по американському телесеріалу «Доктор Хауз». Кожне оповідання Богданович починається із загадкової хвороби, яку психіатр досліджує, мов приватний детектив Шерлок Холмс. Але звичайно час наклав на ці твори свій відбиток не тільки у використанні архаїчної форми дієслова «итти», але і в тому, що одна хвороба була наслідком змови шкідників-шпигунів, і в тому, що прогресивний радянський психіатр повністю заперечує реакційне вчення Фрейда, а про теоретичну базу я вже мовчу: вона повністю відповідає канонам марксизму-ленінізму. Лікарі заперечують спадковість, а всі хвороби вважають обумовленими оточенням: немає ніякої душі, а лише «вища нервова діяльність», на яку впливають обставини. На диво все це дуже цікаво читати: враження таке, ніби ти потрапив у химерний музей, де із замилуванням роздивляєшся чавунні праски та бюсти героїчних комсомолок із залізобетону.

Для написання рецензії я прочитав нову збірку Іздрика «Таке». Ця безглузда, плутана та хвороблива маячня профанує не лише сучасну українську літературу, але й постмодернізм як такий. Здається, пан Іздрик абсолютно впевнився, що під його торгівельною маркою видадуть, куплять, прочитають і вихвалятимуть будь-що. Це дуже сумно.
 
- Що плануєте прочитати? 
- Останні 15 років я, мов скажений, ковтав авторів постмодернізму, тому пропустив багато класики. У букіністі неподалік Хмельницької атомної електростанції я купив майже за безцінь «Листи темних людей» та «Королі і капуста» О´Генрі. У магазинчику «Все по 15 гривень» знайшов ПОВНЕ зібрання творів Леоніда Добичіна в одному томі. За масштабом та хімічним складом цей письменник дорівнює Андрію Платонову, але чомусь він залишився майже невідомим широкому загалу. На Форумі видавців купив ВЕЛИЧЕЗНУ (біля двох тисяч сторінок!) збірку лекцій з літератури для американських студентів. Уявіть собі: вони не чешуть кілометрами Пушкіна і не захоплюються описом першого балу Наташі Ростової, зате знають, що в Емілі Дікінсон від доброї поезії «трохи підіймалася» кришка черепа, і вивчають негритянського поета, якого звуть Юсеф Комуняка (спокійно — це типове африканське прізвище).
 
- Що б ви радили прочитати іншим?  
- Серед найяскравіших бібліовражень останнього часу: захоплюючий двотомник «Сучасна китайська проза» (авторів відбирала Спілка письменників Китаю! Знак якості підтверджую); «Стамбул» Орхана Памука (ця напівхудожня-напівдокументальна книжка набагато краща за його белетристику, загалом цілком посередню, як на мій смак), «Ваш покірний слуга кіт» Нацуме Сосекі (шедевр від видавництва «Дніпро», коли воно ще було видавництвом, а не офісною нерухомістю у центрі Києва); повне зібрання творів Віктора Єрофєєва включно із есеїстикою, а також «Палісандрію» Саші Соколова (одразу стане зрозумілою вся жалюгідність та нікчемність Володимира Сорокіна та Віктора Пєлєвіна); «Товстий тетрад» Аготи Крістоф (Боже, куди люди дивляться? Це ж просто щось неймовірне!); всі романи Костянтина Вагінова (він колись тусувався з ОБЕРІу, але швидко відчув свою чужорідність гучним перформансам Хармса. Це справжній декаданс: один із романів присвячений будням звичайного колекціонера обрізків нігтів, гудзиків та снів).